Василишин Михайло

27 листопада 2011

Ва­сили­шин Ми­хай­ло (11 квітня 1938 – 26 груд­ня 2002), май­стер спор­ту з віль­ної бо­роть­би,
«Зас­лу­жений працівник фізич­ної куль­ту­ри Ук­раїни»(1998), го­лова спор­тивно­го коміте­ту Львівсь­кої об­ласті,
го­лова ФСТ «Ук­раїна», пер­ший зас­тупник го­лови регіональ­но­го відділен­ня НОК Ук­раїни.

Яск­ра­вий спор­тивний керівник…

Ми­хай­ло Ва­сили­шин був не­висо­кого зрос­ту, жва­вий, ве­селий чо­ловік, який вип­роміню­вав енергію, го­ворив впев­не­но і пе­рекон­ли­во, з при­таман­ним твер­дим пог­ля­дом з-під гус­тих брів, що аж ву­са стов­бурчи­лися, так що не повіри­ти йому не мож­на бу­ло. Ос­танні п’ят­де­сят років сво­го жит­тя він пе­ребу­вав у різних пос­та­тях у са­мому вирі львівсь­ко­го спор­ту, про що він роз­повідав так.

–  Життєву нас­на­гу, вміння пра­цюва­ти для доб­ра лю­дей, здатність пе­ребо­рюва­ти труд­нощі і терпіти несп­ра­вед­ливість мож­новладців, ви­ходи­ти пе­ремож­цем із склад­них си­ту­ацій – все це, пе­реко­наний, от­ри­мав з мо­локом ма­тері. А батьківські нас­та­нови: «Син­ку, вчи­ся, пра­цюй і сво­го до­сяг­неш», – бу­ли моїм до­рогов­ка­зом уп­ро­довж про­житих років.

–  Кіло­метрів з двад­цять від Ль­во­ва, не­подалік Вин­ник, є се­ло Та­расівка, де в ха­тині біля шко­ли меш­ка­ла ве­лика і друж­на сім’я Ва­сили­шиних – дідусь з баб­цею, мої бать­ки Марія та Пав­ло і чет­ве­ро їхніх дітей. Ма­ли кіль­ка моргів землі, з якої жи­ли, а бать­ко був фахівцем до­рожніх робіт – до­роги, які він збу­дував, сот­ня­ми кіло­метрів про­ляг­ли в різних нап­рямках від Ль­во­ва. Ко­ли прий­шли совєти, ледь не прий­ня­ли нас за кур­кулів, оче­вид­но за оті кіль­ка моргів, та якось за­лиши­ли в спо­кої – не ви­вез­ли, ли­ше ущіль­ни­ли, бо відібра­ли кімна­ту під сіль­ра­ду, а іншу за­лиши­ли на вось­ме­ро душ. Так ми дов­го жи­ли че­рез стіну з вла­дою.

  – От­ри­мав­ши шкіль­ну на­уку, пішов далі вчи­тися до Львівсь­ко­го технічно­го учи­лища на фор­му­валь­ни­ка-ли­вар­ни­ка. Здо­бува­ючи фах, ак­тивно зай­мав­ся спор­том – бок­сом, бо­роть­бою, гімнас­ти­кою. Пішов пра­цюва­ти у ли­вар­ний цех за­воду ав­то­наван­та­жувачів, ку­ди зно­ву по­вер­нувся після трьох років армій­ської служ­би. Але оте за­хоп­лення спор­том при­вело ме­не на нав­чання до інсти­туту фізкуль­ту­ри, до яко­го я пос­ту­пив 1960 ро­ку. Як­раз в той рік відкри­лася вечірня фор­ма нав­чання, ку­ди я пе­ревівся із стаціона­ру. Ро­дині неп­росто бу­ло ут­ри­мува­ти сту­ден­та, тож я по­вер­нувся пра­цюва­ти на за­вод. Не­легкі то бу­ли ча­си: вис­нажли­ва ро­бота в шкідли­вих умо­вах, ре­гулярні тре­нуван­ня, а ще ве­чора­ми нав­чання в інсти­туті. Тро­хи по­лег­ша­ло че­рез два ро­ки, ко­ли стар­ший брат Іван зап­ро­сив на тре­нерсь­ку ро­боту в «Ло­комо­тив». До речі, Іван – зас­лу­жений тре­нер Ук­раїни з важ­кої ат­ле­тики, кіль­ка років пра­цював стар­шим тре­нером збірної національ­ної ко­ман­ди Ук­раїни. На не­довгій тре­нерській ро­боті встиг підго­тува­ти од­но­го з кра­щих в Ук­раїні борців – Ана­толія Сльото­ва. Ме­не ви­суну­ли на по­саду зас­тупни­ка до­рож­ної ра­ди то­варист­ва «Ло­комо­тив», де я провів цілих сімнад­цять років. Зга­дую ті ча­си з ве­ликою приємністю – на­ша діяльність охоп­лю­вала сім західних об­ластей, усі відділки Львівсь­кої залізниці, по­руч пра­цюва­ло ба­гато хо­роших, відда­них справі лю­дей.

 – На по­чат­ку вісімде­сятих ме­не ви­суну­ли на по­саду го­лови об­ласно­го спорт­коміте­ту, де я відпра­цював п’ять років. Це був інший рівень ро­боти, інший масш­таб діянь, світові та олімпій­ські го­ризон­ти, будівницт­во спор­тивних спо­руд. Са­ме в той час бу­ло по­будо­вано, ре­конс­труйова­но, за­почат­ко­вано Па­лац шахів, Па­лац вод­них видів спор­ту, Па­лац ігро­вих видів спор­ту «Ук­раїна» (тоді його наз­ва­ли «Спар­так»), кінно-спор­тивна ба­за, армій­ський спор­тивний комп­лекс та інші. Бу­ли й успіхи в ор­ганізації спор­тивно-ма­сової ро­боти, львівські спорт­сме­ни ста­вали чемпіона­ми світу та Євро­пи. Львівщи­на здо­була пер­ше місце в країні за су­мою усіх спор­тивних по­каз­ників, а я поз­найомив­ся з ба­гать­ма ви­дат­ни­ми зірка­ми спор­ту, з пре­зиден­том Міжна­род­но­го Олімпій­сько­го коміте­ту Ан­тоніо Са­маран­чем. Зби­рав­ся пе­ресе­ляти­ся в но­ве по­меш­кання…

– Та нас­та­ли гіркі хви­лини. По­ховав бать­ка, ме­не спітка­ла сер­це­ва не­дуга, а по­ки ле­жав в лікарні – зня­ли з по­сади за та­ким фор­му­люван­ням: «Звіль­не­ний з по­сади го­лови обл­спорт­коміте­ту за прос­ту­пок, що комп­ро­метує його як керівни­ка». «Комп­ро­метація» по­ляга­ла в то­му, що хо­вав бать­ка за хрис­ти­янсь­ким зви­чаєм – зі свя­щени­ком. Але сек­ре­тар об­ко­му партії Д. Ярем­чук розцінив це як смер­тель­ний гріх для «ко­муніста». Про­те ме­не у ці хви­лини підтри­мали ко­леги – і в Києві і у Ль­вові. Пе­рей­шов на ро­боту в то­варист­во «Зеніт», а ко­ли ство­рило­ся ДСТ профспілок «Ук­раїна» пе­рей­шов ту­ди. Ме­не вва­жа­ють тру­доголіком, але дав­но виз­нав для се­бе кре­до спор­тивно­го керівни­ка: «Ко­ли лю­ди відпо­чива­ють, пра­цю­ють спор­тивні спо­руди, ба­зи і діячі».

– А ті рідкі хви­лини відпо­чин­ку, які трап­ля­ють­ся, ста­ра­юся відда­вати сім’ї. Моя дру­жина Хрис­ти­на ба­гато років пра­цюва­ла провідним спеціалістом в об’єднанні ЛОР­ТА, доч­ка Оля от­ри­мала ме­дич­ну освіту і вий­шла заміж, на­роди­ла внуч­ку Кат­ру­сю-Ма­русю як­раз пе­ред шістде­сятиріччям, зро­бив­ши мені най­кра­щий по­дару­нок. Зять – Віктор Бе­режансь­кий, двоєбо­рець за спор­тивним фа­хом, член збірної Ук­раїни, учас­ник трьох чемпіонатів світу, те­пер пра­цює в інсти­туті фізкуль­ту­ри, який закінчив. Меш­каємо усі ве­село в двокімнатній квар­тирі. На ав­то­мобіль і да­чу ча­су ніко­ли не мав, та вже, ма­буть, і не до­роб­лю­ся. От у вільні хви­лини люб­лю пог­ра­ти у ша­хи. Тут маю успіхи: виг­рав три партії у кос­мо­нав­та Віталія Се­вастьяно­ва в той час, ко­ли він був го­ловою все­со­юз­ної фе­дерації шахів і приїздив до Ль­во­ва з чемпіоном світу Ана­толієм Кар­по­вим.

– Хо­чу зро­бити ще ба­гато, то­му роз­по­чинаю день із що­ден­ної за­ряд­ки і об­ли­ван­ня хо­лод­ною во­дою. Це доз­во­ляє ут­ри­мува­ти тіло і дух в бадьоро­му стані і не втра­чати пра­цез­датності пізніх го­дин. Хо­ча му­шу пам’ята­ти, що пе­реніс інфаркт. Але моя ма­лень­ка внуч­ка – то та­кий ліку­валь­ний за­ряд бадьорості… 

Не вда­лося ще ба­гато зро­бити. Цю роз­повідь Ми­хай­ла Пав­ло­вича за­писав не­задов­го до його нес­подіва­ної смерті, яка ста­лася уве­чері 26 груд­ня 2002 ро­ку у го­телі у Києві, ку­ди він поїхав на пле­нум цент­раль­ної ра­ди «Ук­раїна». Він зно­ву го­тував­ся вис­ту­пити з бо­лючи­ми пи­тан­ня­ми ста­ну спор­тивних баз, які що­раз за­непа­дали. Спра­вед­ли­вий і відвер­тий, він не раз от­ри­мував за свою прин­ци­повість об­ра­зи, які би­ли його по сер­цю. Во­но й не вит­ри­мало…

 Він мав ба­гато друзів і ко­лег, які його щи­ро лю­били, пам’ята­ють до­тепер. В честь Ми­хай­ла Ва­сили­шина що­року про­водить­ся міжна­род­ний ша­ховий турнір – Ме­моріал Ва­сили­шина, в яко­му бе­руть участь мо­лоді та­лано­виті шахісти, що ви­кону­ють на турнірі у Ль­вові грос­мей­стерські нор­ми. Цього ро­ку це бу­де вже вось­мий турнір і, це пе­рекон­ли­вий ар­гу­мент людсь­кої пам’яті про лю­дину.

Од­ним з най­ближ­чих при­ятелів Ва­сили­шина був ба­гаторічний керівник сту­дентсь­ко­го спор­ту Львівщи­ни Бог­дан Юх­ниць­кий, який до­пов­нив порт­рет сво­го дру­га та­кими сло­вами: «В пер­шу мить, ко­ли я довідав­ся про смерть Ми­хай­ла, не міг зро­зуміти, що з на­ми вже ніко­ли не бу­де цієї діяль­ної, ве­селої по­ряд­ної лю­дини, з якою я був тісно пов'яза­ний ба­гато років. Ко­ли зга­дую про нього, ме­не завж­ди об­горта­ють емоційні по­чут­тя, настіль­ки він був для всіх нас – його ко­лег – ліде­ром, ор­ганіза­тором, лю­диною ви­сокої мо­ралі. Яск­ра­ва осо­бистість! В своїй діяль­ності він ке­рував­ся об’єктивністю, спра­вед­ливістю і про­зорістю дій. Всі відчу­вали се­бе біля нього однією ко­ман­дою. Мо­же то­му йому вда­вало­ся так ба­гато зро­бити для львівсь­ко­го спор­ту. Ко­ли його несп­ра­вед­ли­во зня­ли з по­сади і він пра­цював тіль­ки в од­но­му з кіль­кох спор­тивних то­вариств, все од­но за­лишав­ся не­фор­маль­ним ліде­ром, до яко­го звер­та­лися за по­радою і зна­ли, що от­ри­ма­ють у відповідь цілком відверті і спра­вед­ливі, потрібні сло­ва. Ми­хай­ло Пав­ло­вич був справжнім інтеліген­том, а для ме­не це най­ви­ща оцінка діяль­ності лю­дини».

Іван ЯРЕМ­КО.